Утренняя скалолазная тренировка дома

Директор Поліського заповідника розповів про те, як прожив більшу частину свого життя із вовками - затворником-хуторянином… Якось журналістські дороги завели мене в одне з найвіддаленіших сіл Овруцького району — Селезівку, від якого до центральної садиби Поліського природного заповідника — рукою подати. Там, на околиці заповідної території, знаходиться етнографічний музей «Древлянське село», інтерес до якого змушує долати сотні кілометрів не лише українських туристів і журналістів, але й закордонні делегації. У ньому під відкритим небом зібрано кілька унікальних архітектурних об’єктів. А живуть тут справжні нащадки древлян, які вибирають дикий мед із бортей, охороняють святі камені та переповідають бувальщини про вовків і вурдулаків. Садиба У «Древлянському селі» почуваєшся легко і затишно, але мало хто замислюється над тим, скільки праці було витрачено на створення цієї гармонії та краси. Натхненник і організатор музейного комплексу — директор Поліського природного заповідника, відомий український натураліст, вчений, етнограф, спеціаліст по вовках, відомий у Європі, слідопит, письменник, публіцист, фотограф Сергій Жила. Поєднання розуму, таланту та ділової хватки допомагає цій людині втілювати в життя найсміливіші ідеї та проекти. Сергій Миколайович показував тутешні місця і захоплено розповідав про справу свого життя. Зізнаюсь, якби я не знала, що директор заповідника народився та виріс на Чернігівщині, подумала б: пуп цієї людини закопаний саме у цій землі. Він називає себе місцевим жителем, а жартома — аборигеном. В одній із недавніх своїх робіт «Вовче-брате, вибач мене, грішного» він написав: «У давнину на місці нинішньої центральної садиби Поліського заповідника існував відомий зимівник-­курінь на шляху з Кряжу ­Словечанщини на Копище. Ось тут і прожив я більшу частину свого життя поруч із вовками — затворником-­хуторянином». Сергій — Чула, що у юності Ви велосипедом об’їхали майже всю Україну. Мало хто на таке зважиться… — Це довга історія. Я з самого дитинства мріяв податися у мандри. Моя бабуся Марфа казала, що вдався у її рід. Річ у тім, що вона «ходакувала» — ходила пішки більше, ніж за 200 км — до християнських святинь та на заробітки на Полтавщину. Дід мій теж не міг сидіти на одному місці. Ще будучи дванадцятирічним хлопцем, вирушив до Одеси, де почав свій трудовий шлях «зазивалом до ресторану. А перед тим, як потрапити до лав регулярного війська, працював шеф-поваром на суднію Ось від них я і перейняв бродяжий дух і вже більше двадцяти років «ходакую». На першому курсі навчання у вузі багато подорожував велосипедом, а вже коли потрапив працювати у заповідник, об’їхав усі тутешні місця. У мене було чотири велосипеди, жоден з яких, як правило, після закінчення польового сезону уже не їздив. — Із «відряджень у дику природу» поверталися не з порожніми руками? — Я іздив на кілька днів для польових досліджень. Обов’язково ночував у лісі — адже так можна було побачити якихось диких звірів. А попутно, для душі, знайомився із населенням тих місцевостей, які зустрічалися на моему шляху. Це були унікальні люди, які виросли на хуторах посеред лісу, деякі навіть не ходили до шкоnи. Від «лісовиків» можна було отримати багато цікавої еrнографічноі інформаціі, але з ними ніхто не хотів спілкуватися, бо вважали їх «темними» людьми, із забобонами. Мені ж вдалося занайти з ними спільну мову, хоча спо- чатку це було зробити дуже важко. На перешкоді були не лише моє незнання їх звичаів, але й мовний бар’ер. Коли місцеві люди починали говорити, я взагалі нічого не розумів. — А яким чином усе ж вдалося стати «своїм»? — Я почав планувати поїздки заздалегідь. Їхав у неділю, коли люди не працювали І мали час на незваних гостей. А під час застілля з ними було легше спілкуватися. — Кажуть, що ви всіляко пропагуєте стародавні способи добування меду. Розкажіть, що це за чудернадські дупла висять на деревах? — У районі нашого заповідника існує унікальна форма бджільництва — бортництво. Це дуже давня галузь господарства, яка збереглася у первісному вигляді з часів Киівської Русі. Зараз у Селезівці та селах Сирниці і Кованці, бортництвом эаймаються багато жителів, більшість з яких мають по кілька десятків колод-вуликів. Борть не заселяється штучно. Лише вдало розташувавши їі на дереві, застосовуючи запашні приманки, магічні замовляння та особливі молитви, диких бджіл можна приманити до нього. Бджоляр — Завдяки вам останнім часом заповідник «обростає» туристичною інфраструктурою. Poзповідають, що жодна деталь вашого музейного комплексу не є випадковою, бо має свою історію чи легенду. Це правда? — Музей під відкритим небом «Древлянське село» задумувався не як проста будівля, наповнена експонатами, а, щонайперше, як інформаційний банк даних про давно минулі часи, стару господарську діяльність, промисли, релігійні вірування, практики медитацій, святі місця предків. 3 цією метою тут було створено музей священних древлянських каменів, реконструйовано водяний млин, відновлено язичницьке святилище і багато іншого. Також в околицях заповідника діє ряд тyристичних водних, піших і автомобільних маршрутів з відвідуванням святих джерел, столітніх дубів, святилища старовірів і стародавніх поховань. Нічого з цього всього не придумане спеціально для туристів. Усе це — «жива» історія. Млин — Кажуть, що є у вас якісь особливі камені? — Ось бачите цей камінь? Тут і напис є: «Курган слави і скорботи, насипаний в честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто лягли в землю за стару віру. А трохи далі видніється язичницьке святилище, обнесене частоколом. Там знаходяться дванадцять по-різному обтесаних каменів різної форми, перевезених сюди зі знайденого на кряжі давнього святилища. Окремо від святилища помістили камені, енергетика яких до святилища «не вписалась». Поміж них — і Камінь Любові, який має форму широкого крісла. Колись у цього каменя жінки просили здоров’я для своїх дітей, а молодІ дівчата — зустріти кохання. Одна бабуся розповідала мені, що якщо на ньому довго посидіти — можна завагітніти. Тотемний стовп — А є знахарки з поміж місцевих жінок? — Поблизу більшості святих місць та на околицях поліських сіл з правіку живуть непрості жіночки, котрі мають дар Божий — зцілювати людей. Вони продовжують славну традицію стародавніх волхвів. В усі часи хворі йшли до них нескінченним потоком. Наше древлянське цілительство має впасне неповторне обличчя. У розмовах зі знахарками я весь час намагався зрозуміти, у чому ж «таємниця» іх непростого ремесла. І дійшов висновку, що наші «відьми» створювали людям, передусім, психологічний комфорт і віру у сили власного організму, налаштовуючи хворих на здоровий спосіб життя. І це спрацьовувало. — Ходять легенди про Ваш особливий інтерес до вовків і про те, що ви вмієте «розмовляти» із цими тваринами… — Нецікавих тварин немає, всі вони — особливі. Для українця вовк є сакральною твариною. Я мав нагоду «спілкуватися» із вовками. 3 кінця 80-их років минулого століття почав експеримент із одомашнення вовка. У вольєрі заповідника жила пара цих молодих хижаків — Сірко і Злюка. Адже спостерігати окремі деталі внутрішнього життя вовчої зграї в природних умовах дуже важко, практично неможливо. Тому ту невелику кількість імформації, що відома про складну ієрархію в родині вовків, було отримано саме завдяки спостереженням за тваринами у неволі. Вовки жили у мене як звичайні пси та слухалися, бо забрав їх з вовчого лігва ще малими. 3 початку моїх досліджень минуло кілька років, були у нас із ними кілька сутичок, і, врешті-решт, один із них вийшов з-під контролю. Тобто, не вдалося приручити цю тварину. — Ви є визнаним вовчатником та слідопитом. Можете відшукати вовче лігво? — Зауважу, що у минулому слідопит — це була надзвичайно поважна професія, вона цінувалася і дуже високо оплачувалася. А елітою цієі професії були саме мисливці-вовчатники. Мені доводилося працювати не лише із відбитками, але й простежувати шлях тварини, розглядаючи прим’яту траву, зламані гілки. Завжди вважалося, що людина в цій професії відбулася, коли вона може сліди знаходити не лише в зимовий час, а й влітку, відшукати вовче лігво. У 80-90-их роках для мене це було буденною справою. — Ви — людина добре освічена та високоінтелектуапьна — таким простіше реаліэувати себе у великому місті. А чому обрали справу, яка зобов’язує жити в лісі? — Я виріс у вербовій колисці, яку гойдала бабуся, а не «на асфальті». Тому завжди тягнуло поближче до природи. Бродяжий дух можна добре зрозуміти, прочитавши вірші Есеніна. Можливо, це не зовсім та річ, якою зараз треба займатися, але мені дуже подобаеться. Повірте, я пpo це ніколи не шкодував… Вовченя

Джерело: http://vgolos.zt.ua/page_news.php?id=19&tbl=country
© Вголос.zt

Директор Поліського заповідника розповів про те, як прожив більшу частину свого життя із вовками - затворником-хуторянином… Якось журналістські дороги завели мене в одне з найвіддаленіших сіл Овруцького району — Селезівку, від якого до центральної садиби Поліського природного заповідника — рукою подати. Там, на околиці заповідної території, знаходиться етнографічний музей «Древлянське село», інтерес до якого змушує долати сотні кілометрів не лише українських туристів і журналістів, але й закордонні делегації. У ньому під відкритим небом зібрано кілька унікальних архітектурних об’єктів. А живуть тут справжні нащадки древлян, які вибирають дикий мед із бортей, охороняють святі камені та переповідають бувальщини про вовків і вурдулаків. Садиба У «Древлянському селі» почуваєшся легко і затишно, але мало хто замислюється над тим, скільки праці було витрачено на створення цієї гармонії та краси. Натхненник і організатор музейного комплексу — директор Поліського природного заповідника, відомий український натураліст, вчений, етнограф, спеціаліст по вовках, відомий у Європі, слідопит, письменник, публіцист, фотограф Сергій Жила. Поєднання розуму, таланту та ділової хватки допомагає цій людині втілювати в життя найсміливіші ідеї та проекти. Сергій Миколайович показував тутешні місця і захоплено розповідав про справу свого життя. Зізнаюсь, якби я не знала, що директор заповідника народився та виріс на Чернігівщині, подумала б: пуп цієї людини закопаний саме у цій землі. Він називає себе місцевим жителем, а жартома — аборигеном. В одній із недавніх своїх робіт «Вовче-брате, вибач мене, грішного» він написав: «У давнину на місці нинішньої центральної садиби Поліського заповідника існував відомий зимівник-­курінь на шляху з Кряжу ­Словечанщини на Копище. Ось тут і прожив я більшу частину свого життя поруч із вовками — затворником-­хуторянином». Сергій — Чула, що у юності Ви велосипедом об’їхали майже всю Україну. Мало хто на таке зважиться… — Це довга історія. Я з самого дитинства мріяв податися у мандри. Моя бабуся Марфа казала, що вдався у її рід. Річ у тім, що вона «ходакувала» — ходила пішки більше, ніж за 200 км — до християнських святинь та на заробітки на Полтавщину. Дід мій теж не міг сидіти на одному місці. Ще будучи дванадцятирічним хлопцем, вирушив до Одеси, де почав свій трудовий шлях «зазивалом до ресторану. А перед тим, як потрапити до лав регулярного війська, працював шеф-поваром на суднію Ось від них я і перейняв бродяжий дух і вже більше двадцяти років «ходакую». На першому курсі навчання у вузі багато подорожував велосипедом, а вже коли потрапив працювати у заповідник, об’їхав усі тутешні місця. У мене було чотири велосипеди, жоден з яких, як правило, після закінчення польового сезону уже не їздив. — Із «відряджень у дику природу» поверталися не з порожніми руками? — Я іздив на кілька днів для польових досліджень. Обов’язково ночував у лісі — адже так можна було побачити якихось диких звірів. А попутно, для душі, знайомився із населенням тих місцевостей, які зустрічалися на моему шляху. Це були унікальні люди, які виросли на хуторах посеред лісу, деякі навіть не ходили до шкоnи. Від «лісовиків» можна було отримати багато цікавої еrнографічноі інформаціі, але з ними ніхто не хотів спілкуватися, бо вважали їх «темними» людьми, із забобонами. Мені ж вдалося занайти з ними спільну мову, хоча спо- чатку це було зробити дуже важко. На перешкоді були не лише моє незнання їх звичаів, але й мовний бар’ер. Коли місцеві люди починали говорити, я взагалі нічого не розумів. — А яким чином усе ж вдалося стати «своїм»? — Я почав планувати поїздки заздалегідь. Їхав у неділю, коли люди не працювали І мали час на незваних гостей. А під час застілля з ними було легше спілкуватися. — Кажуть, що ви всіляко пропагуєте стародавні способи добування меду. Розкажіть, що це за чудернадські дупла висять на деревах? — У районі нашого заповідника існує унікальна форма бджільництва — бортництво. Це дуже давня галузь господарства, яка збереглася у первісному вигляді з часів Киівської Русі. Зараз у Селезівці та селах Сирниці і Кованці, бортництвом эаймаються багато жителів, більшість з яких мають по кілька десятків колод-вуликів. Борть не заселяється штучно. Лише вдало розташувавши їі на дереві, застосовуючи запашні приманки, магічні замовляння та особливі молитви, диких бджіл можна приманити до нього. Бджоляр — Завдяки вам останнім часом заповідник «обростає» туристичною інфраструктурою. Poзповідають, що жодна деталь вашого музейного комплексу не є випадковою, бо має свою історію чи легенду. Це правда? — Музей під відкритим небом «Древлянське село» задумувався не як проста будівля, наповнена експонатами, а, щонайперше, як інформаційний банк даних про давно минулі часи, стару господарську діяльність, промисли, релігійні вірування, практики медитацій, святі місця предків. 3 цією метою тут було створено музей священних древлянських каменів, реконструйовано водяний млин, відновлено язичницьке святилище і багато іншого. Також в околицях заповідника діє ряд тyристичних водних, піших і автомобільних маршрутів з відвідуванням святих джерел, столітніх дубів, святилища старовірів і стародавніх поховань. Нічого з цього всього не придумане спеціально для туристів. Усе це — «жива» історія. Млин — Кажуть, що є у вас якісь особливі камені? — Ось бачите цей камінь? Тут і напис є: «Курган слави і скорботи, насипаний в честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто лягли в землю за стару віру. А трохи далі видніється язичницьке святилище, обнесене частоколом. Там знаходяться дванадцять по-різному обтесаних каменів різної форми, перевезених сюди зі знайденого на кряжі давнього святилища. Окремо від святилища помістили камені, енергетика яких до святилища «не вписалась». Поміж них — і Камінь Любові, який має форму широкого крісла. Колись у цього каменя жінки просили здоров’я для своїх дітей, а молодІ дівчата — зустріти кохання. Одна бабуся розповідала мені, що якщо на ньому довго посидіти — можна завагітніти. Тотемний стовп — А є знахарки з поміж місцевих жінок? — Поблизу більшості святих місць та на околицях поліських сіл з правіку живуть непрості жіночки, котрі мають дар Божий — зцілювати людей. Вони продовжують славну традицію стародавніх волхвів. В усі часи хворі йшли до них нескінченним потоком. Наше древлянське цілительство має впасне неповторне обличчя. У розмовах зі знахарками я весь час намагався зрозуміти, у чому ж «таємниця» іх непростого ремесла. І дійшов висновку, що наші «відьми» створювали людям, передусім, психологічний комфорт і віру у сили власного організму, налаштовуючи хворих на здоровий спосіб життя. І це спрацьовувало. — Ходять легенди про Ваш особливий інтерес до вовків і про те, що ви вмієте «розмовляти» із цими тваринами… — Нецікавих тварин немає, всі вони — особливі. Для українця вовк є сакральною твариною. Я мав нагоду «спілкуватися» із вовками. 3 кінця 80-их років минулого століття почав експеримент із одомашнення вовка. У вольєрі заповідника жила пара цих молодих хижаків — Сірко і Злюка. Адже спостерігати окремі деталі внутрішнього життя вовчої зграї в природних умовах дуже важко, практично неможливо. Тому ту невелику кількість імформації, що відома про складну ієрархію в родині вовків, було отримано саме завдяки спостереженням за тваринами у неволі. Вовки жили у мене як звичайні пси та слухалися, бо забрав їх з вовчого лігва ще малими. 3 початку моїх досліджень минуло кілька років, були у нас із ними кілька сутичок, і, врешті-решт, один із них вийшов з-під контролю. Тобто, не вдалося приручити цю тварину. — Ви є визнаним вовчатником та слідопитом. Можете відшукати вовче лігво? — Зауважу, що у минулому слідопит — це була надзвичайно поважна професія, вона цінувалася і дуже високо оплачувалася. А елітою цієі професії були саме мисливці-вовчатники. Мені доводилося працювати не лише із відбитками, але й простежувати шлях тварини, розглядаючи прим’яту траву, зламані гілки. Завжди вважалося, що людина в цій професії відбулася, коли вона може сліди знаходити не лише в зимовий час, а й влітку, відшукати вовче лігво. У 80-90-их роках для мене це було буденною справою. — Ви — людина добре освічена та високоінтелектуапьна — таким простіше реаліэувати себе у великому місті. А чому обрали справу, яка зобов’язує жити в лісі? — Я виріс у вербовій колисці, яку гойдала бабуся, а не «на асфальті». Тому завжди тягнуло поближче до природи. Бродяжий дух можна добре зрозуміти, прочитавши вірші Есеніна. Можливо, це не зовсім та річ, якою зараз треба займатися, але мені дуже подобаеться. Повірте, я пpo це ніколи не шкодував… Вовченя

Джерело: http://vgolos.zt.ua/page_news.php?id=19&tbl=country
© Вголос.zt

Директор Поліського заповідника розповів про те, як прожив більшу частину свого життя із вовками - затворником-хуторянином… Якось журналістські дороги завели мене в одне з найвіддаленіших сіл Овруцького району — Селезівку, від якого до центральної садиби Поліського природного заповідника — рукою подати. Там, на околиці заповідної території, знаходиться етнографічний музей «Древлянське село», інтерес до якого змушує долати сотні кілометрів не лише українських туристів і журналістів, але й закордонні делегації. У ньому під відкритим небом зібрано кілька унікальних архітектурних об’єктів. А живуть тут справжні нащадки древлян, які вибирають дикий мед із бортей, охороняють святі камені та переповідають бувальщини про вовків і вурдулаків. Садиба У «Древлянському селі» почуваєшся легко і затишно, але мало хто замислюється над тим, скільки праці було витрачено на створення цієї гармонії та краси. Натхненник і організатор музейного комплексу — директор Поліського природного заповідника, відомий український натураліст, вчений, етнограф, спеціаліст по вовках, відомий у Європі, слідопит, письменник, публіцист, фотограф Сергій Жила. Поєднання розуму, таланту та ділової хватки допомагає цій людині втілювати в життя найсміливіші ідеї та проекти. Сергій Миколайович показував тутешні місця і захоплено розповідав про справу свого життя. Зізнаюсь, якби я не знала, що директор заповідника народився та виріс на Чернігівщині, подумала б: пуп цієї людини закопаний саме у цій землі. Він називає себе місцевим жителем, а жартома — аборигеном. В одній із недавніх своїх робіт «Вовче-брате, вибач мене, грішного» він написав: «У давнину на місці нинішньої центральної садиби Поліського заповідника існував відомий зимівник-­курінь на шляху з Кряжу ­Словечанщини на Копище. Ось тут і прожив я більшу частину свого життя поруч із вовками — затворником-­хуторянином». Сергій — Чула, що у юності Ви велосипедом об’їхали майже всю Україну. Мало хто на таке зважиться… — Це довга історія. Я з самого дитинства мріяв податися у мандри. Моя бабуся Марфа казала, що вдався у її рід. Річ у тім, що вона «ходакувала» — ходила пішки більше, ніж за 200 км — до християнських святинь та на заробітки на Полтавщину. Дід мій теж не міг сидіти на одному місці. Ще будучи дванадцятирічним хлопцем, вирушив до Одеси, де почав свій трудовий шлях «зазивалом до ресторану. А перед тим, як потрапити до лав регулярного війська, працював шеф-поваром на суднію Ось від них я і перейняв бродяжий дух і вже більше двадцяти років «ходакую». На першому курсі навчання у вузі багато подорожував велосипедом, а вже коли потрапив працювати у заповідник, об’їхав усі тутешні місця. У мене було чотири велосипеди, жоден з яких, як правило, після закінчення польового сезону уже не їздив. — Із «відряджень у дику природу» поверталися не з порожніми руками? — Я іздив на кілька днів для польових досліджень. Обов’язково ночував у лісі — адже так можна було побачити якихось диких звірів. А попутно, для душі, знайомився із населенням тих місцевостей, які зустрічалися на моему шляху. Це були унікальні люди, які виросли на хуторах посеред лісу, деякі навіть не ходили до шкоnи. Від «лісовиків» можна було отримати багато цікавої еrнографічноі інформаціі, але з ними ніхто не хотів спілкуватися, бо вважали їх «темними» людьми, із забобонами. Мені ж вдалося занайти з ними спільну мову, хоча спо- чатку це було зробити дуже важко. На перешкоді були не лише моє незнання їх звичаів, але й мовний бар’ер. Коли місцеві люди починали говорити, я взагалі нічого не розумів. — А яким чином усе ж вдалося стати «своїм»? — Я почав планувати поїздки заздалегідь. Їхав у неділю, коли люди не працювали І мали час на незваних гостей. А під час застілля з ними було легше спілкуватися. — Кажуть, що ви всіляко пропагуєте стародавні способи добування меду. Розкажіть, що це за чудернадські дупла висять на деревах? — У районі нашого заповідника існує унікальна форма бджільництва — бортництво. Це дуже давня галузь господарства, яка збереглася у первісному вигляді з часів Киівської Русі. Зараз у Селезівці та селах Сирниці і Кованці, бортництвом эаймаються багато жителів, більшість з яких мають по кілька десятків колод-вуликів. Борть не заселяється штучно. Лише вдало розташувавши їі на дереві, застосовуючи запашні приманки, магічні замовляння та особливі молитви, диких бджіл можна приманити до нього. Бджоляр — Завдяки вам останнім часом заповідник «обростає» туристичною інфраструктурою. Poзповідають, що жодна деталь вашого музейного комплексу не є випадковою, бо має свою історію чи легенду. Це правда? — Музей під відкритим небом «Древлянське село» задумувався не як проста будівля, наповнена експонатами, а, щонайперше, як інформаційний банк даних про давно минулі часи, стару господарську діяльність, промисли, релігійні вірування, практики медитацій, святі місця предків. 3 цією метою тут було створено музей священних древлянських каменів, реконструйовано водяний млин, відновлено язичницьке святилище і багато іншого. Також в околицях заповідника діє ряд тyристичних водних, піших і автомобільних маршрутів з відвідуванням святих джерел, столітніх дубів, святилища старовірів і стародавніх поховань. Нічого з цього всього не придумане спеціально для туристів. Усе це — «жива» історія. Млин — Кажуть, що є у вас якісь особливі камені? — Ось бачите цей камінь? Тут і напис є: «Курган слави і скорботи, насипаний в честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто лягли в землю за стару віру. А трохи далі видніється язичницьке святилище, обнесене частоколом. Там знаходяться дванадцять по-різному обтесаних каменів різної форми, перевезених сюди зі знайденого на кряжі давнього святилища. Окремо від святилища помістили камені, енергетика яких до святилища «не вписалась». Поміж них — і Камінь Любові, який має форму широкого крісла. Колись у цього каменя жінки просили здоров’я для своїх дітей, а молодІ дівчата — зустріти кохання. Одна бабуся розповідала мені, що якщо на ньому довго посидіти — можна завагітніти. Тотемний стовп — А є знахарки з поміж місцевих жінок? — Поблизу більшості святих місць та на околицях поліських сіл з правіку живуть непрості жіночки, котрі мають дар Божий — зцілювати людей. Вони продовжують славну традицію стародавніх волхвів. В усі часи хворі йшли до них нескінченним потоком. Наше древлянське цілительство має впасне неповторне обличчя. У розмовах зі знахарками я весь час намагався зрозуміти, у чому ж «таємниця» іх непростого ремесла. І дійшов висновку, що наші «відьми» створювали людям, передусім, психологічний комфорт і віру у сили власного організму, налаштовуючи хворих на здоровий спосіб життя. І це спрацьовувало. — Ходять легенди про Ваш особливий інтерес до вовків і про те, що ви вмієте «розмовляти» із цими тваринами… — Нецікавих тварин немає, всі вони — особливі. Для українця вовк є сакральною твариною. Я мав нагоду «спілкуватися» із вовками. 3 кінця 80-их років минулого століття почав експеримент із одомашнення вовка. У вольєрі заповідника жила пара цих молодих хижаків — Сірко і Злюка. Адже спостерігати окремі деталі внутрішнього життя вовчої зграї в природних умовах дуже важко, практично неможливо. Тому ту невелику кількість імформації, що відома про складну ієрархію в родині вовків, було отримано саме завдяки спостереженням за тваринами у неволі. Вовки жили у мене як звичайні пси та слухалися, бо забрав їх з вовчого лігва ще малими. 3 початку моїх досліджень минуло кілька років, були у нас із ними кілька сутичок, і, врешті-решт, один із них вийшов з-під контролю. Тобто, не вдалося приручити цю тварину. — Ви є визнаним вовчатником та слідопитом. Можете відшукати вовче лігво? — Зауважу, що у минулому слідопит — це була надзвичайно поважна професія, вона цінувалася і дуже високо оплачувалася. А елітою цієі професії були саме мисливці-вовчатники. Мені доводилося працювати не лише із відбитками, але й простежувати шлях тварини, розглядаючи прим’яту траву, зламані гілки. Завжди вважалося, що людина в цій професії відбулася, коли вона може сліди знаходити не лише в зимовий час, а й влітку, відшукати вовче лігво. У 80-90-их роках для мене це було буденною справою. — Ви — людина добре освічена та високоінтелектуапьна — таким простіше реаліэувати себе у великому місті. А чому обрали справу, яка зобов’язує жити в лісі? — Я виріс у вербовій колисці, яку гойдала бабуся, а не «на асфальті». Тому завжди тягнуло поближче до природи. Бродяжий дух можна добре зрозуміти, прочитавши вірші Есеніна. Можливо, це не зовсім та річ, якою зараз треба займатися, але мені дуже подобаеться. Повірте, я пpo це ніколи не шкодував… Вовченя

Джерело: http://vgolos.zt.ua/page_news.php?id=19&tbl=country
© Вголос.zt